Анотація: Здається неймовірним, але перед нами — взірець офіційного радянського шевченкознавства, яке застрягло на догмах півстолітньої давнини. Основоположним для авторів залишається «Нарис української літератури» 1945 року. При тім в анонсі та передмові не раз наголошено, що це — «документальна хрестоматія, де вміщено наукові дослідження, що базуються на об’єктивному відборі фактів, ґрунтовному і неупередженому їх викладі». Але саме «неупередженості» тут немає й близько. Бо багатьох достойних шевченкознавців тут або не згадано зовсім, або згадано лише як «буржуазних націоналістів», чиї прізвища подано з маленької літери («усяких шаповалів та петлюр»). Сергія Єфремова згадано не раз — але не як шевченкознавця! В іменному покажчику в третьому томі ви не знайдете жодного (!) посилання на Євгена Сверстюка чи Юрія Шевельова, а Івана Дзюбу згадано лише раз! При тім Добролюбова з Чернишевським згадано по 50 разів, близько того — Бєлінського, і навіть на Леніна є 12 посилань. Нехай і так — але вражає відсутність багатьох інших персон, що мали безпосереднє відношення до Шевченка. Їх або нема, або вони згадані як такі, що трактували Тараса «неправильно» чи «перекручували» його (тут і Куліш, і Донцов, і Маланюк — без цитат, а лише у «правильному» викладі). Навіть Леся Українка, виявляється, правильно зрозуміла Шевченка тільки після глибокого вивчення творів Маркса-Енгельса та читання Ленінської «Іскри».